Різні голоси, одна мета: повернення військових додому

Мітинги ‒ це люди, що кричать одним голосом, розповідаючи світові про проблеми, які їх турбують. Майже кожен бачив їх на власні очі, та мало хто після цього дізнавався про періодичність цих подій у своєму місті й відводив для них окреме місце у календарі.

Люди збираються з різних причин: невдоволення міською владою, вирубка лісів чи незаконні забудови. Хтось може ігнорувати мітинги, говорячи: «Мене все влаштовує», «Це не моя справа», «Самі розберуться», але всі ці репліки повністю втрачають сенс,  коли на кону життя людей. Акції на підтримку військовополонених та зниклих безвісти ‒ це справа кожного, хто живе на території України чи за кордоном, адже ми повинні захистити наших військових тоді, коли їм це потрібно, бо раніше вони зробили те саме для нас. 

У кожної людини є своя історія знайомства з такими акціями. Хтось має родичів, які перебувають у неволі, когось запросили друзі-волонтери, або ж це звичайний перехожий, що надихнувся енергетикою й захотів взяти участь особисто. Є ті, хто раніше не задумувався про важливість подібних акцій, але черговий обстріл чи тікток жінки, що чекає на свого сина з полону, були останнім дзвіночком,  після чого вони запитали себе: «Чому я мовчу?».  

^{Поштовхом стала моя перша зустріч з акцією, коли я побачила її на власні очі як спостерігач. Це дуже потужно, до сліз. В цей момент єдина думка була: “А чому я не тут?”}

^{Софія Фесенко, учасниця акцій з Харкова}

Після цього починається етап знайомства. Пошук волонтерських асоціацій, що займаються організацією таких акцій; репости рілсів і тіктоків із мотиваційним настроєм та запрошення друзів, одногрупників, знайомих, аби взяти участь разом. У цьому випадку сила ‒ в кількості, чим більше буде голосів, тим чутніша буде мета. 

Після першого мітингу приходять змішані почуття. Інколи не можна описати словами свої емоції, й зрозуміти тебе зможе лише та людина, яка особисто відчула це. Люди, плакати, сигнали машин, сильні фрази, що звучать в унісон ‒ приблизно так можна описати те, що відбувається на ньому. 

^{На мітингу я відчуваю, перш за все, силу, яка випромінюється з кожного, хто чекає своє. А після 1-1,5 години – посмак надії, натхнення і віри, що все вийде. Звісно, і втома також є, бо якщо вкладати свої ресурси, ти спустошений, але з чітким розумінням, що все зроблено правильно.}

^{Лєна Гринь, учасниця акцій з Харкова}

^{Я відчуваю, в першу чергу, вдячність. Вдячність тим, хто пожертвував своєю свободою заради моєї. Завдяки цим людям я маю можливість жити своє життя, волонтерити та допомагати тим, хто не в змозі самостійно подолати жахи війни.}

^{По-друге, сум. Від того, що цвіт нашої нації, свідомі люди, які обрали стати на захист своєї країни, вимушені переживати катування, голод, неволю. А деякі не лише страждають, а й вмирають закатованими.}

^{Оксана Булатова, учасниця акцій з Харкова}

Найскладніший момент настає тоді, коли ти починаєш розуміти, що одразу результату не буде, бо він вимагає постійної праці спільними зусиллями. Або тоді, коли ти намагаєшся пояснити людям про важливість своїх дій, та будь-які аргументи на них не працюють, і ти залишаєшся сам на сам зі своїми переконаннями. Тому, починаючи ходити на мітинги, варто для себе окреслити конкретну ціль і зрозуміти свої бажання, аби жодна репліка, що звучить всупереч твоїм думкам, не мала для тебе жодної ваги.

Та всі ці проблеми розвіюються, коли українські медіа розриваються від новин з таким заголовком: «Наші військові повернулися додому». В цей момент ти сповнюєшся щастям, і мотивація стає ще сильнішою, адже приходить розуміння: це не дарма, мої дії приносять користь. Найголовніше треба розуміти, що багато захисників ще чекають на допомогу, на твій голос, тому треба з новою силою повертатися до боротьби.

^{Ми – їхня єдина надія повернутися додому: ступити на рідну землю, обійняти близьких та жити далі. Звісно, набагато легше казати, що твій репост у соціальних мережах нічого не вирішить, але є один хороший вислів: країна починається з кожного з нас. Саме тоді, коли якомога більше людей будуть кричати про полон, ми привертатимемо увагу світової спільноти до такої важливої проблеми.}

^{Оксана Булатова, учасниця акцій з Харкова}

Кожна людина, що бореться за свободу наших захисників, що перебувають у російському полоні, або про зниклих безвісти, має свою історію. Хтось пройшов цей шлях швидко, бо його вимусили обставини, а комусь потрібно буде зупинитися на кожній сходинці для того, аби приносити максимальну користь потім. 

Усі ми маємо різні голоси, та найголовніше, що ми можемо їх об’єднати в одну мету ‒ повернення наших військових додому.  

^{Матеріал створено в рамках воркшопу «Розказуй людям історії! Сторітелінг – від новин до фільмів»}

^{Текст: студентка 1 курсу ХНЕУ ім. Семена Кузнеця (спеціальність «Журналістика», освітньо-професійна програма «Медіа-комунікації») Вероніка Лисенко}

^{Колаж авторки з фотографій акцій у Харкові Аліни Смокової}